Наші стосунки почалися лише після початку вторгнення. Хоча познайомилися ми за рік чи навіть півтора до повномасштабної війни, на додатку знайомств, але мали багато спільних знайомих, адже родом з одного району. Він працював на швидкій, додався в друзі у Фейсбуці, тож ми просто стежили одне за одним у соцмережах.

Після 24 лютого він пішов на війну, а я була дуже налякана та розгублена. Коли були в евакуації, то він почав писати, питав, як ми, як справи, розповідав про свою «роботу», яка ситуація вдома — тоді ще це була зона бойових дій. Ми щодня були на повідомленнях. З часом став як рідний. Коли за кілька місяців ми з дітьми повернулися додому, то він допоміг перевезти речі на медичній газелі, а на наступний день приїхав та залишився. З того часу ми разом, як пара, і так почався мій Шлях очікування.

Невдовзі я почула: «Ти вийдеш за мене?» Це було зовсім неочікувано. Спочатку довго відмовлялася, жартувала. Але він був наполегливим. Цілий місяць щодня замість «Доброго ранку» питав, вийду чи ні. Тож я врешті-решт відповіла: «Згодна». Можу сказати, що в перші місяці ніхто мене так не підтримував, як він, це дуже додавало впевненості, сил та віри в Перемогу. І як про Людину, я повністю змінила свою думку про нього. Він свідомо пішов на захист, я бачу його прагнення та відповідальність. Пишаюся безмежно, підтримую його вибір, люблю та чекаю.

Окрім очікування, у моєму житті є ще багато зон відповідальності. Я — вдова, маю двох дітей, у жовтні вже буде 5 років, як нема чоловіка. Мої батьки живуть за містом, а в мене немає автівки, щоб я могла відвозити їх мамі, наприклад, коли маю багато термінових справ, або захворіла. Тож на мені діти, побут, навчання, одяг, їжа та робота. Ще за рік до вторгнення я купила стареньку двокімнатну квартиру і от досі роблю ремонт, бо хочеться жити з дітьми в чистоті та нормальних умовах. Постійно треба щось купити, замовити, забрати. І все мусиш сама. Трохи розриває.

Я за освітою художниця, але вже 6 років роблю сенсорні книжки для розвитку малюків. Створюю їх та шию власними руками. Пишаюся тим, що мої книжки поїхали вже на пів планети. Але не менше пишаюся і про ті, які в малюків в Україні. Офіційно я безробітна, але хочу це змінити. Маю вільний графік, працюю вдома. Це ніби добре, але деколи не бачиш нічого, окрім супермаркету або Нової пошти. Працюєш, паралельно побігла обід готувати, потім знову за роботу. Коли був блекаут, то в найгарячіший місяць узяла в замовлення понад 80 книжок. Ох, як же було важко, відповідальність, дедлайни. Коли світло вимикали, я йшла займатися побутовими справами, але потім адаптувалася та почала працювати у звичному режимі.

Також я продовжую працювати. Моя швейна машина — це мій хліб. Надихає, коли замовники пишуть, що вони в захваті від моїх книжок та вони були у їхніх тривожних валізах. Коли втомлена, нема сил працювати, отримую тепле повідомлення, поплачу та йду працювати далі.

Надихають діти — те, що вони розуміють, що відбувається. Доньці 8 років, а сину — 14. Я не приховую, не дурю, розповідаю, як є. Коли коханий приїжджав поранений, я розповідала дітям, як це сталося. Також кажу їм, що ми можемо продовжувати своє життя саме завдяки їм — захисникам та захисницям.

Так, іноді втомлююся. Захворіла, 3 дні полежала, а потім встала та пішла далі. Та й часу немає, навіть кіно не можу дивитися. Особливо, коли збори, то бувало береш телефон в руки вранці, а о 6–7 вечора вже суглоби на руках боліли від того, що треба безперервно щось писати, шукати, відповідати.

Коли є зв'язок, то я не скуплюся і розповідаю, що скучила, дуже чекаю тебе завжди, пиши та заїжджай хоч о 3 ночі, якщо ти поруч. Чекаю тебе кожну хвилину. Підтримую. Питаю, як хлопці. Я помітила, що якщо просто питати, як він, то йому здається, ніби я підкреслюю якусь його слабкість. Він сам каже, що дратується, коли родичі кажуть: «Тримайся». Наче жалість якась. Також стараюся не їсти йому мозок чайною ложечкою — не питаю, коли все закінчиться. Проте йому часто нема коли навіть читати повідомлення. Важко.

Коли він заїде раз на місяць на кілька годин, то побачила, обійняла, поговорили та відлягає, відчуваю полегшення. А коли не на зв'язку, то іноді злюся та психую: бо в мене вже ніби є той, хто мав би підтримати, але наразі мені тільки важче й важче.

Суто підтримки, як чоловіка, особливо останні місяці нема геть ніякої. Я все списую на їхню роботу та зайнятість, бо, як і будь-якій дівчині, хочеться турботи та опори. Але, на жаль. Бачимося дуже рідко. Поговорити 1–2 рази в місяць. Нічого не може: ні писати, ні телефонувати. Хоч одне рятує, бачу, що в мережі з'являється — і спокійна. Все значить ок, працюють. Якось так. Я взагалі така, що треба постійно торкатися, обійматися. А тут навіть голос дуже рідко та на дві хвилини за щастя. Від початку повномасштабної відпустки їхній групі не давали. Поранення теж лікував по ходу, працюючи. Без лікарняного, такий він скажений.
Але загально, звісно, я відчуваю підтримку. Відчуваю від нього ту силу, яка більша за мою. Як захист нас від ворога, знаю, що попередив би про небезпеку. Коли на Київ були атаки й мені було страшно — він заспокоював дуже. Коли приліт був біля дому ще в червні — він прилетів до нас одразу із чергування та був поруч, Боже, це дуже підтримало.