Ми зі своїм чоловіком знайомі ще зі школи, проте близько спілкуватися та зустрічатися почали вже в дорослому віці. Тоді чоловік вже служив у Бердичеві та був старшим лейтенантом. За місяць почали жити разом, його перевели в Київ. Згодом одружилися. У 2013 році я народила сина, а вже за рік почалася війна, на якій він був із самого початку. Тож свій Шлях дружини військового я почала проходити ще тоді. І це стало для мене справжнім викликом.

На той момент мені було 26 років і я тільки народила дитину. Усе якось нашарувалося — це був перший та незрозумілий досвід материнства, я була сама з дитиною. Він приїжджав нечасто, за цілий рік ми могли бачитися 2–3 місяці загалом. Було складно вибудовувати стосунки як чоловіку з дружиною.
Я мала дуже багато тривоги та переживань, не спала ночами. Водночас усім було взагалі не до мене й ніхто не звертав уваги на той Шлях, який я проходжу, та мої потреби. Зараз, коли слухаю дівчат на групах підтримки, то розумію, що відчувала колись те ж саме. І тоді було так само важко, адже ніхто нічого не розумів і нікому до цього не було ніякого діла.

З початком повномасштабного вторгнення чоловік пішов на війну вже вдруге. Тому я завжди розуміла, що частина з дітьми та повсякденням лягає лише на мене. Так було вперше й так сталося вдруге, тому я до цього була готова.

Я навчилася все робити сама та вже втягнулася в це як в систему. У тебе просто немає виходу. От я постійно їжджу сама на авто, працюю, займаюся дітьми. Дехто каже мені: «Як ти це робиш?». А у мене немає інших варіантів. Ти береш і робиш. Бо доля любить сміливих.

З часом мого Шляху також змінилося бачення щодо дітей. До повномасштабної війни я не могла їх залишити, адже сприймала це, як те, що чоловік поїхав, а я маю постійно бути з ними поруч, і це тягар для мене, що я не можу їх залишити. Зараз же зрозуміла, що наша родина — це найкрутіша команда. Сину вже 9 років, він з усім допомагає, бавиться із сестричкою, каже: «Мам, я тебе люблю, ти у мене найкраща». Думаю: «І це ми їх виховали такими класними?». Раніше постійно була з малою донькою разом, не могла працювати. Проте нещодавно віддала їх у садок і школу разом. Спочатку було складно, проте зараз усе добре, щодня вони повертаються такі задоволені, розповідають щось нове.

Також із часом я зрозуміла, що неможливо так довго тримати цей біль у собі. Війна триває вже 10-ий рік і неможливо завжди казати: «Боже мій, як це важко, ваші чоловіки не пішли, а мій пішов, чому ви не розумієте і не допомагаєте?». Перший час у мене було сильне відчуття несправедливості, проте десь на 5–6 році війни засудження людей пропало. Хоча розумію тих дівчат, які зараз це відчувають.

Також думаю, що кожній та кожному складно по-своєму й неможливо цей біль поміряти. Дівчина, у якої немає дітей, думає, що з дітьми легше, адже це допомагає триматися. А я з дітьми думаю, що несу подвійну відповідальність, адже в нас уже батько ризикує своїм життям. 

Маємо наснагу та бажання. Ми можемо пожертвувати годинами разом задля перемоги, адже хочемо, щоб наші діти жили в сучасній країні. Хочемо, щоб у нас працювали закони, суди, правоохоронні органи, щоб тут було безпечно. І для цього кожен має починати із себе та робити все можливе, щоб жити в кращій країні. Ми вже побули в Європі: я не хочу там жити. Я хочу бути вдома. І це виклик, адже від суспільства часто немає розуміння.

Також вважаю, що ми не маємо права засуджувати одне одного. Ми маємо підтримувати одне одного й розуміти, що кожен біль дуже різний і ми ніколи не зможемо їх порівняти. Важливо бути чуттєвими, розуміти одне одного, об'єднуватися задля спільної мети. Тому що зараз моєму сину 9 років і я не хочу, щоб за 9 років він пішов воювати також, як і батько.

Колись мені треба було, щоб одразу подзвонили. Я не могла відкладати це на завтра. Стосунки з військовим та війна все змінили. Я вмію чекати, приборкувати свій страх, опановувати свій стрес. Вмію мотивувати інших людей і свого чоловіка. Коли він телефонує і каже: «Щось я злий, мені погано», то я кажу: «Дивись, твою злість можна спрямувати як в негатив, так і в позитив. Зараз тобі дається ця злість, щоб ти цю енергію спрямував у якесь діяння».

Як фізична терапевтка я розумію: перше, що нам треба зробити — це попіклуватися про тіло. Я знаю, що чоловік може добу нічого не їсти і не пити, тож пишу йому про це. Це як машина: якщо ти її не заправиш, вона не поїде. А вони в адреналіні забувають про все. І моє завдання — нагадати про це. У такій синергії одне з одним живемо.

Раніше було багато нерозуміння. Він не розумів, чому я так реагую, а я не розуміла, чому він не розуміє мене. Я думала: «Я ж тут, чекаю на тебе, турбуюся про дітей». А він: «Я ж воюю та захищаю вас». І кожен тягнув ковдру на себе. Порозумітися вдалося, коли він на деякий час пішов зі служби в бізнес-сферу. У нас було більше часу разом і ми почали розмовляти. Водночас я перестала його «смикати за штанину» та казати: «Ну приїдь до мене, будь зі мною, мені треба любові».

І це вдалося лише тоді, коли я додала підтримки й любові собі та перестала цього вимагати від нього. Бо як він може мені щось дати, якщо він тижнями на війні? Це я маю давати йому підтримку та займатися собою.

Мене надихає робота. Я вважаю важливим те, що маю працювати саме в Україні. Зокрема, займаюся фізичною реабілітацією пацієнтів з порушеннями опорно-рухового апарату. Наприклад, якщо до мене звертаються пацієнти після отримання травми, то для мене важливо врахувати потреби кожного та допомогти повернутися до активного життя, навчитися наново ходити або мати змогу просто знову гуляти із собакою. Оскільки я маю чоловіка-військового, то це допомагає в роботі краще розуміти своїх пацієнтів та швидко знаходити підхід до них.

Також зараз мене надихають та підтримують люди. Якось так склалося, що з початком вторгнення змінилося коло спілкування: з друзями, які були до, зараз зовсім не бачимось і рідко спілкуємось. Усі почали жити як востаннє: або зараз або ніколи. За кордоном я познайомилася із чудовими жінками, які також були в евакуації, а після повернення ми продовжуємо підтримувати одна одну, зустрічаємося в Києві.

Деколи дівчата дзвонять і кажуть: «Записали тебе до косметолога». Запрошують на зустрічі, пропонують посидіти з дітьми або ще якось допомогти. Сусіди кожен вечір готують їжу: коли ми лише приїхали в Київ, то зустріли нас гарячим супом. Зараз я отримую дуже багато любові та підтримки, але зовсім від інших людей і вважаю, що нині наша суперсила — це підтримка та турбота.